"Мінськ" за лаштунками. Сповідь недипломата. Частина 10

Попередню частину читайте ТУТ 

Залаштунки – 3

Вище я вже писав, що Мінські переговори були боротьбою не аргументів, а радше нервів. Та сторона навмисно провокувала нас на емоційну реакцію, допускаючи зухвалі «обмовки», вмикаючи «глухого» і навіть прямо ображаючи. Це була їхня тактика. Можливо, вона посилювалася онлайн-форматом: ми ж знаємо, що в Мережі люди завжди сміливіші й нахабніші, ніж в очному спілкуванні. Але, як би там не було, мені й самому не раз хотілося «близько поспілкуватися з їхньою мамою», та й інші члени делегації теж вербально й візуально висловлювали своє ставлення до того, що відбувалося, – вільно чи мимоволі. Добре, що віртуальний формат у цьому плані теж дає більше можливостей залишатися дипломатичним.

Найкраще з нашої делегації, на мій погляд, на це реагував в. о. глави делегації, а потім його перший заступник – віцепрем'єр Олексій Резніков. Він був іронічним, дотепним, коли треба – терплячим, ніби спілкувався з дітьми. У мене взагалі складалося враження, що йому подобалася можливість попрактикувати свої ораторські й педагогічні навички в такій складній аудиторії. Його тонкий, витончений тролінг часто розряджав ситуацію за столом, оскільки ставив супротивника на місце, не даючи йому при цьому приводу відповісти новим хамством.

Я ціную людей, у яких є чого навчитися. І одного разу, після важкого засідання, запитав Резнікова, звідки в нього така витримка, як йому вдається спокійно з ними спілкуватися.

– Моя мама була психіатром. А під час навчання в інституті, щоб заробити грошей, я підробляв санітаром у психлікарні. Тому я знаю, як спілкуватися з такими людьми.

«Тоді зрозуміло, чому мені під час спілкування з ними хочеться взяти до рук цеглину… Моя мама працювала штукатуром», – подумав я…

Пізніше я помітив, що іноді під час засідань ТКГ Олексій Юрійович неусвідомлено щось малює. Якось він залишив ці аркуші на столі. Я зацікавився цими художествами, адже, по суті, малюнки – це мова підсвідомості. Було цікаво зрозуміти, що насправді відчуває і про що думає людина, яка вміє так віртуозно ховати свої емоції за маскою іронії.

Тоді я витратив на це кілька годин у пошукових системах. Зараз на розшифрування малюнків переговірника пішло менше хвилини роботи ШІ. І це важливо, бо такий аналіз може стати одним з інструментів роботи наших дипломатів і спецслужб під час забезпечення майбутніх переговорних процесів.

Отже, я дав ШІ завдання: «Ти – експерт-графолог і психоаналітик. Що ти можеш сказати про думки та емоції людини, яка під час ділових переговорів неусвідомлено малює такі символи? Розшифруй значення цих символів».

 

 

 

Наводжу відповідь ШІ без змін.

«Одразу чесне застереження: розшифрування малюнків на полях не є науково підтвердженим методом. Це радше інтерпретація з часткою інтуїції, ніж діагностика. Дослідження (наприклад, робота Джекі Андраде, 2009) показують, що малювання під час розмови часто допомагає утримувати увагу, а не свідчить про неуважність. Тому нижче – гіпотези, а не вирок.

Загальне враження

Чотири щільно заповнені аркуші без жодного обличчя чи людської фігури. Людина думає про предмети, механізми та дії, а не про людей за столом. Переговори для неї, ймовірно, завдання чи конструкція, а не спілкування. Малюнки об'ємні, з перспективою, штрихуванням і повторним обведенням. Так малює розум інженерного, просторового типу: терплячий, схильний до деталей, звиклий «збирати» речі в голові.

Ключові групи символів

Клинки, мечі, ножі, стріли-списи (особливо перший аркуш). Це домінантна тема. Зазвичай її читають як стримане напруження та бажання «відсікти зайве», рішуче завершити затягнуту розмову. Агресія тут не обов'язково спрямована на співрозмовника. Радше це нетерпіння і внутрішнє «давайте вже до суті». Цікаво, що листя на тому ж аркуші намальоване у формі лез: навіть мирні образи загострюються.

Стріли в усі боки та зірка зі стріл (аркуші 2–3). Це відчуття безлічі напрямків одночасно: варіанти, розвилки, суперечливі вимоги сторін. Двобічні стріли «туди-назад» схожі на образ торгу, гойдалок, переговорів, які ходять по колу.

Блискавки, зигзаги, пилкоподібні лінії, «вибух» (аркуші 2 і 4). Це нервова енергія, накопичене роздратування, спалахи, яких людина не дозволяє собі висловити вголос. Зигзаги, намальовані з натиском і накладанням, зазвичай з'являються в моменти найбільшого внутрішнього тиску.

Болти, гайки, ключ, пружини, деталі конструкції, «розібраний» каркас із паличок (аркуші 2–4). Розум намагається розкласти проблему на частини та знайти, як вони стикуються. Розсипані відрізки на другому аркуші виглядають як конструкція, яка поки не збирається: можливо, домовленість ще не складається в ціле. Ключ традиційно пов'язують із пошуком рішення або «відмички» до співрозмовника.

Драбини та сходинки. Прагнення до просування, думка про поетапне досягнення мети, статусу, результату.

Куби, коробки, цеглини, об'ємні блоки. Потреба у стабільності, контролі та чітких рамках. Людина комфортніше почувається там, де все визначено й «закріплено».

Будинок, піч, сковорідки, морква, листя, банка, каміння (аркуші 1 і 4). Це побутові, «теплі» образи на тлі гострих. Часто так виявляються втома, думки про дім, відпочинок, їжу. Якщо переговори були довгими, це досить типовий сигнал «хочу, щоб це закінчилося і я опинився деінде».

Схрещені кістки та схрещені поліна. Схрещування означає протистояння двох позицій. Кістки можна прочитати як відчуття глухого кута або «мертвої» теми. Нерідко це просто чорний гумор того, хто малює.

Зведений портрет (гіпотеза)

Найімовірніше, це людина з аналітичним, техніко-конструктивним мисленням, яка під час переговорів:

• зовні стримана, але внутрішньо відчуває нетерпіння та роздратування від повільного темпу чи невизначеності;

• бачить багато варіантів розвитку й відчуває, що сторони тягнуть у різні боки;

• подумки розбирає ситуацію на деталі та шукає механізм рішення;

• наприкінці зустрічі втомлюється й думками йде «додому».

Важливо: усе це не ознаки проблем. Навпаки, малювання, ймовірно, було його способом скинути напруження та зберегти концентрацію, а не втекти від розмови»…

Мені здається, ці висновки повною мірою відображають атмосферу Мінських переговорів і почуття, які відчували ми всі, але не всі вміли так майстерно приховувати.

Дипломатичний професіоналізм Резнікова лише підкреслює той факт, що поза переговорним процесом він міг бути несподівано чутливою людиною.

Якось у нас відбулася досить емоційна розмова. Я вже не пам'ятаю, з якого приводу, але я прийшов до нього перед засіданням ТКГ і попросив пояснень. Якщо я прошу якихось пояснень, то це зовсім не означає моєї категоричної незгоди з цього питання – найчастіше я намагаюся з'ясувати ситуацію просто для того, щоб сформувати своє ставлення до неї або запропонувати свої ідеї щодо її коригування. Але мені вже не раз казали, що під час дискусії я можу сильно тиснути на співрозмовника. При цьому сам я ніколи не мав такої мети, думаючи, що ми просто дискутуємо. Того разу, мабуть, склався саме такий випадок.

Слово за слово, і всі, хто був у кабінеті, затихли, кидаючи на нас насторожені погляди. Причому мене дивувала й дратувала нервова реакція Олексія Юрійовича на мої, начебто невинні, запитання. А його, мабуть, ображав тон, яким я їх ставив. Хоча, чесно, я не навмисно: ну навіщо мені сваритися з віцепрем'єром і першим заступником глави делегації, з яким, як мені здавалося, у нас були добрі стосунки?

Розумнішим із нас двох, як і належить за посадою, виявився Резніков. Він просто різко підвівся й мовчки вийшов із власного кабінету. Я залишився сидіти в подиві, і мене вже гризло почуття провини, що я образив хорошу людину. Його не було хвилин десять, а потім перед самим засіданням він повернувся і… перепросив за свою різкість. Я теж перепросив, причому щиро. Найцікавіше, що надалі я не помітив, щоб цей випадок якось позначився на наших стосунках. І це лише додало йому моєї поваги.

Одразу передбачаю звинувачення в компліментарності щодо людини, яку прив'язали до корупційного скандалу із закупівлею Міноборони яєць за завищеними цінами.

По-перше, я не оцінюю період діяльності Резнікова в Міністерстві оборони. Мене там не було, і я, на відміну від більшості викривачів, не маю морального права звинувачувати чи вибілювати.

По-друге, я цілком допускаю, що факт корупційних закупівель був і що хтось добре на цьому поживився. На жаль, така сьогодні політична система в Україні, і не Резніков її створив. Я також думаю, що він міг не знати про цю конкретну аферу, але напевно розумів, навіщо міністрові нав'язали конкретних заступників і керівників департаментів. Напевно, йому на багато що доводилося заплющувати очі. Як кажуть, з вовками жити – по-вовчому вити. Інакше він би там не працював. Це його не виправдовує, але є чимало досліджень, які доводять, що ситуативні чинники та середовище, в якому опиняється людина, визначають її поведінку сильніше, ніж риси характеру й переконання. Тому те, що було в Міноборони, ніяк не нівелює для мене того, що було в ТКГ.

Ба більше, один із головних критеріїв оцінки людини для мене – це її оточення. Так, певною мірою «свита робить короля», але ж і свиту добирає король. Тому ті, ким він себе оточує, характеризують людину не менше, ніж її власні дії. Усі помічники й помічниці Резнікова, з якими мені довелося взаємодіяти в період роботи в делегації, запам'яталися як порядні, інтелектуальні і навіть – вибачте за старомодне слово – шляхетні люди. За 30 років моєї навколополітичної практики я рідко зустрічав такі команди в наших політиків. А це було дуже важливо за обставин, коли ти береш участь у переговорному процесі, одним із визначень якого в суспільстві було слово «зрада». В атмосфері постійної підозри, що тебе, навіть без твого відома, можуть уплутати в щось, до чого ти не хочеш бути причетним, дуже важливо бачити поруч людей, яким можна довіряти…